процес розвитку

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

1. n

1) процес; хід розвитку

2) хід, перебіг, рух, плин (часу)

3) юр. виклик до суду

4) судочинство, судовий процес

5) тех. технологічний процес; прийом, спосіб; режим

6) друк. фотомеханічний спосіб

7) анат. відросток; виступ (кістки)

8) бот. паросток

2. v

1) юр. порушувати справу; починати процес

2) піддавати обробці, обробляти

3) друк. відтворювати фотомеханічним способом

v розм.

брати участь у процесії

* * *

1) процес; хід розвитку

2) перебіг, рух, хід

3) юp. виклик до суду; судовий припис; судочинство; судовий процес

4) тex. технологічний процес, прийом, спосіб; режим

5) пoлiгp. фотомеханічний спосіб

6) aнaт. відросток, придаток, виріст, лопата; виступ (кістки, нервової клітини); бoт. відросток

7) "процес" ( вид зачіски)

1) юp. порушувати справу, починати процес; надсилати кому-небудь повістку до суду

2) піддавати обробці, обробляти; обробляти (документацію, книги, що надходять до бібліотеки)

3) пoлiгp. відтворювати фотомеханічним способом

4) cл. оформляти (візу, документи); розглядати (заяву, проект, кандидатуру)

1) що сприяє розвитку; який розвиває

2) що стосується розвитку

3) який розвивається, перебуває у процесі розвитку

* * *

1) який стосується розвитку

2) який сприяє розвитку, який розвиває; який розвивається, який знаходиться в процесі розвитку

КАПІТАЛІЗМ ( від лат. capitalis - головний; "капіталом" у XII - XIII ст. називали основні фонди, запаси товарів, грошові суми, прибуток від процентів) - тип суспільства, форма економіки, "спосіб виробництва", який спочатку існував у вигляді укладу, а згодом особливо рельєфно виявив себе в Європі (XV - XVII ст.), спочатку в Італії і Голландії В. ирішальний стрибок у розвитку К. відбувся у XVIII ст. перш за все у Великій Британії, де капіталістична економіка поєдналася із технологічним потенціалом, створеним індустріальною революцією. К. - певна стадія соціального розвитку, якому відповідає індустріалізм, машинне виробництво, урбанізація і ринок. Передумовою і чинником становлення і розвитку К. були особистісні трансформації - поява громадянина, вільної і автономної особистості. Сукупно усе це сприяло бурхливому розквіту виробничих сил, всебічному розвитку соціальної мобільності, експансії економіки в усі сфери суспільного буття і, зрештою, - колонізації. Існуюча у сучасному світі капіталістична система склалася у XIX ст. і остаточно зміцнилася у XX ст., перетворившись на "світ-економіку" (Валерстайн). У процесі становлення К. економічна підсистема суспільства набула певної автономії (обґрунтуванням цієї емансипації економіки був класичний лібералізм), специфічної динаміки і прискорення розвитку. Термін "К." увійшов до широкого обігу після виходу відомої праці Зомбарта "Капіталізм". Сміт, якого вважають теоретиком К., не вживав цієї категорії, майже не використовував це слово і Маркс. М. Вебер вважав, що поняття "К." можна вживати для визначення суспільств, які задовольняють економічні потреби шляхом капіталістичного підприємництва, тобто діяльності, яка орієнтована на ринок і має на меті отримання прибутку внаслідок торговельного обміну. В процесі розвитку К. зазнав істотних трансформацій, проявивши спроможність до перебудови і певного вдосконалення. Насамперед це знайшло вияв у його демократизації. За своєю природою індустріальне машинне виробництво тяжіє до тоталітарних форм, тому економічний деспотизм К. врівноважується демократичними політичними формами. Істотне значення мала соціалізація К.: уряди капіталістичних країн (під впливом організованого тиску з боку трудящих) поступово запроваджували систему соціального страхування, розбудовували відносини соціального партнерства та ін. К. поступово перестає бути тільки конкурентним економічним порядком, формуються засади "народного К. "К. участі" та ін. У той же час проявляють себе тенденції до глобалізації К., його концентрації і монополізації. Транснаціональні корпорації стають більш впливовими агентами світової політики, ніж більшість національних держав. Поява комп'ютерних мереж створює передумови для тотальної експансії К. в усі сфери буття ("пан-К.", "віртуальний К."). Незважаючи на численні вади, К. як економічна система довів свою ефективність і конкурентноспроможність.

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ - галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення Т. п. виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом Т. п. є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах Н. а цій основі Т. п. здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями Т. п. є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільноісторична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку Т. п. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем Т. п. в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії Т. п. набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо Т. п. надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Т. п., для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, Т. п. розгортається за ознаками раціоналізму В. илучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, Т. п. набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, Т. п. започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та ін. Сучасна Т. п. являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених Т. п.: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістичнаТ. п., причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та ін.); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін.); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання - концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями Т. п. не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп Ц. е зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів С. порідненими до Т. п. за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

ІСТОРІЯ ( від грецьк. ιστορία - дослідження, оповідь про минуле, пізнане) - 1) Реальний процес розвитку суспільства в цілому, його різновидів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства. 2) Наука, що досліджує минуле суспільства з метою більш адекватного розумінння його сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. В реалізації й осягненні іманентного зв'язку, що має місце між означеними вище значеннями І., ключову роль відіграє філософія, яка розглядає І. не лише і не стільки як предметну сферу, існуючу окремо від суб'єкта, а в її взаємозв'язках з ним. Завдяки такому підходу І. постає у єдності своїх онтологічних і гносеологічних характеристик як багатомірний феномен, різноманітні вияви якого неоднаково фіксуються і акцентуються в діяльності, відносинах, поведінці, спілкуванні та свідомості різних людей; зрештою - як цілісність і, водночас, - як конкретне і невичерпне розмаїття історичних реалій, утворене, відтворене та відображене і окремим індивідуальним горизонтом історичних життєдіяльності й свідомості кожної людини, і їх сукупністю, тобто як інтегративне поле їх перетину. Подібно до філософії та соціології, І. також досліджує людське суспільство як своєрідну цілісність, вивчає творчу потугу людства в усіх галузях його життєдіяльності та є однією з найважливіших форм самоусвідомлення людством самого себе А. ле якщо філософія розглядає суспільство в єдності його динамічних і структурних, діахронічних і синхронічних характеристик, а соціологія фокусується на структурних, синхронічних, то І. як наука акцентує увагу на діахронічних, динамічних характеристиках суспільства як цілого. І. - інтегративний процес розвитку і зміни не лише людських індивідів, а й мезоіндивідів (напр. етносів) та макроіндивідів (як-то, цивілізацій). Протягом тривалого часу домінував своєрідний лінійний "моноцентризм" І. як науки, тобто тлумачення історичного процесу в цілому лише з позицій власної цивілізації. Напр., для класичної західноєвропейської історичної науки властивий європоцентризм, з позицій якого всесвітня І. поділялася на стародавню, середньовічну і Нового часу. Однобічний, європоцентристський характер цього поділу був підданий критичному аналізу в праці Данилевського "Росія і Європа" (1871), та пізніше - Шпенглером ("Занепад Європи", 1918 - 1922) і Тойнбі ("Дослідження історії", 1934 - 1961). В працях цих та ряду інших мислителів доводиться спрощеність лінійного тлумачення І. в таких різновидах, як регресистське (Монтень, Руссо, Ортега-і-Гассет) та прогресистське (Вольтер, Кондорсе, Гердер, Гегель, класичний марксизм) і наголошується принципово новий підхід до І., за якого вона постає як вельми складне, нелінійне, поліцентричне утворення. За сучасних умов відбувається інтенсивна розробка саме такого, некласичного розуміння І. як поліцентричного процесу.

I ОНТОГЕНЕЗ (грецьк. οντοζ - суще; γεννάω - породжую) - онтогенія, індивідуальний розвиток особистості, вся сукупність її трансформацій від народження до смерті, на відміну від філогенезу як процесу формування деякої групи або роду. Термін "О." введений Геккелем (1866). В процесі О. у вищих тварин і людини спостерігається послідовна зміна чітких фаз: ембріогенез дозрівання, дорослий стан та старіння. У XVIII ст. щодо розуміння процесу О. протистояли дві концепції - преформації, що зводила індивідуальний розвиток до росту, та епігенезу, згідно з якою процес розвитку новоутворень відбувається із безструктурних зачатків. Відповідно до сучасних уявлень, в клітині, з якої починається О., закладена певна програма подальшого розвитку організму у вигляді коду спадкової інформації. Впродовж О. ця програма реалізується в процесах взаємодії між ядром та цитоплазмою в кожній клітині зародка, між різними його клітинами та між клітинними комплексами. Спадковий апарат, кодуючи синтез специфічних білкових молекул, визначає лише загальний напрям морфогенетичних процесів, конкретне здійснення яких залежить від впливів зовнішнього середовища.

[br]

II див. філогенез і онтогенез

1) повертатися (по пройденому шляху)

2) відновлювати в пам'яті (події)

3) простежити (процес розвитку)

4) повторювати (сказане)

* * *

1) вертатися ( по пройденому шляху)

2) відновлювати, відтворювати в пам'яті

3) простежити ( процес розвитку)

1) який стосується розвитку

2) який сприяє розвитку, який розвиває; який розвивається, який знаходиться в процесі розвитку

АБСТРАКТНЕ і КОНКРЕТНЕ - категорії, які розкривають відношення мислення до дійсності і розвиток самого мислення. Найзагальніша їхня відмінність полягає у тому, що мислення є сукупністю узагальнень (абстракцій), а в дійсності існують лише окремі одиничні речі: "немає лева взагалі" (Гегель). Тобто дійсність конкретна, одинична, а мислення абстрактне, загальне. Інший смисл категорій А. і К. полягає в тому, що К. - це єдність багатоманітного, з кожною окремою річчю включно. Разом з тим, кожна окрема сторона речі, явища, події - це також реальне А.: в процесі розвитку речей ці сторони виникають чи зникають, що становить реальний аналог абстрагування або конкретизації; напр., лев чи дуб конкретніші, ніж ті зародки, з яких вони виникають. На цій підставі і виникає абстракне мислення, тобто здатність окреслювати певні властивості речей і надавати їм самостійності. Співвідношення дійсності і мислення відбивається також у наступних двох смислах конкретного: чуттєво конкретне і розумово конкретне. Чуттєво конкретною є сама дійсність. А мислення має декілька стадій розвитку, розкритих генетичною психологією: це наочно-дієве, наочно-чуттєве та абстрактне мислення. Нарешті, А. і К. є ознаками самого мислення, а також ступенями його розвитку, що втілюється у принципі сходження від А. до К.

ВСЕСВІТ, універсум - увесь світ, нескінченний у часі і просторі та безмежно багатоманітний за формами, що їх набуває матерія у процесі розвитку. У вузькому значенні В. - предмет вивчення астрономії. В. мислиться у вигляді складної структурної єдності космічних систем різних порядків. Теоретичне узагальнення даних про астрономічно доступну частину В. дозволяє припустити, що він нескінченний у просторі та вічний у часі, тобто не має ні початку, ні кінця у будьякому напрямі, як не має ні початку, ні кінця у часі. Тривалий час це питання, як і питання про множинність світів та органічного життя в них, було предметом суто філософських дискусій. Із виникненням сучасної сценарної (інфляційної) космофізики окремі аспекти проблеми загальних властивостей В. набувають фізично і космологічно осмисленого характеру. Включення космологічних даних у число найважливіших експериментальних даних фізичних теорій дозволило фізичноосмислено моделювати сценарії поетапного динамічного розвитку В. у широкому діапазоні часу (у т.ч. білянульовому), розглядати комплекс космологічних проблем (площинності, баріонної асиметрії, доменів тощо) як результат природного суперексперименту. Унікальне поєднання інфляційної космології та єдиних супертеорій фізики елементарних частинок позначило місце факту існування життя і людини у В. Останній - у вигляді принципу антропності - стає породжуючим онтологічним елементом базису експериментальних даних, який герменевтично творить нову фактуальність. Смисловий зв'язок далеких від поєднання космологічних та фізичних рис "олюдненого" В. стає більш простою альтернативою аналізу основ космофізики. Сучасне наукове розуміння В. спирається на кілька стовпів безсумнівності, одним з яких є життя. Смислообрази буття людини і В. епістемічно заповнюють прогалини природної феноменології (актуально неіснуючого надраннього В.) і "замінюють" відсутні, але конче потрібні для когнітивної діяльності, образи високоенергетичних, у т.ч. експериментальних, реалізацій.

АБСОЛЮТНА ІСТИНА - єдино правильна, безумовна істина. Первісним осередком її були релігії, кожна з яких лише себе вважала вірною, а всі інші невірними. Боротьба таких абсолютів була духовно-практичним відтворенням взаємовідносин етносів, яким вони належали. Позитивний сенс такого явища полягав у тому, що людина, яка відчувала себе істотою слабкою і несамодостатньою, потребувала зовнішньої духовної опори. Цією опорою, гарантом її існування виступав Бог. Без А.і. буття людини ставало для неї проблематичним (див. абсолют). А.і. в релігії досягається непохитною вірою. Філософія переосмислила це поняття у двох напрямах. До першого належали мислителі, які вважали за А.і. свої власні філософські вчення чи системи. Кожен з таких мислителів - Платон, Аристотель, Спіноза, Ляйбніц - вважав, що його картина світу і людини абсолютно істинна, тобто не залежить од часу, коли він живе, обставин його особистісного і соціального буття. Але згодом виявилося, що істина не статична, а розвивається, тобто що істина є процес. А.і. постала як завершальна стадія пізнання, як тотожність граничних протилежностей - суб'єктивного і об'єктивного (див. Фіхте), свідомої і несвідомої діяльності (див. Шеллінг), мислення і буття (див. Гегель). Аналогом цієї структури в математиці і природознавстві став "принцип відповідності", згідно з яким попередня система знання входить у більш розвинуту - як її граничний випадок. Таким є співвідношення евклідової і неевклідової геометрії, класичної механіки і теорії відносності тощо. Даний розвиток відбиває прогрес пізнання. Отже, вчення, які в свій час вважалися абсолютними, виявляються відносними, але абсолютне виникає на більш високому рівні. Другий напрям стосується історії пізнання, особливо природничонаукового, яке має кумулятивний характер. Його особливість полягає в тому, що до вже добутих істин додаються нові, підсумком чого стала формула - "абсолютна істина складається із суми відносних істин". Абсолютне тут постає як синонім повноти, тоді як у "принципі відповідності" воно має значення глибини пізнання. Попередні стадії пізнання, які виявилися відносними, зберігають атрибут абсолютності, але тепер в обмеженій сфері і обсязі. Напр., закони класичної механіки абсолютно істинні для малих швидкостей і деяких практичних потреб тощо. І навпаки, більш досконалі системи знання вбирають в себе відносні, менш досконалі. Отже, знання є певним поєднанням абсолютного і відносного. Його розмежування на абсолютну і відносну істини відбувається лише в часі, в процесі розвитку.

ВІДНОСНА ІСТИНА - неповне, неточне, часткове відображення об'єкта, яке внаслідок своєї неповноти і неточності змінюється, поглиблюється в процесі розвитку пізнання. В. і. двоїста, суперечлива: як відображення дійсних сторін об'єкта, вона містить в собі момент абсолютного знання, як відображення неповне та неточне - момент омани. Між цими двома моментами В. і. існує межа, що є очевидною лише в найпростіших випадках. Зазвичай вона прихована і відкривається лише в процесі пізнання, суть якого й полягає в розмежуванні істини й омани. В отриманій більш повній істині нова межа знову прихована і т.д. (див. абсолютна істина; істина).

ДІАЛЕКТИКА МАТЕРІАЛІСТИЧНА - складова частина марксистської філософії, що має два різновиди - об'єктивну діалектику і суб'єктивну. Друга ґрунтується на першій. Основою Д. м. вважається наявність протилежностей у різних формах руху матерії (притягання і відштовхування в механіці, позитивна і негативна електрика в фізиці, поєднання і дисоціація атомів у хімії, спадкоємність і мінливість, асиміляція і деасиміляція в живій природі, боротьба класів у суспільстві). При цьому єдність і боротьба протилежностей розглядається як загальний закон діалектики, хоч боротьба у точному значенні слова притаманна лише живому, особливо людині. Природа як ціле розглядається в процесі розвитку, що відбувається згідно із законами Д.м. Антропогенез тлумачиться як перехід від природи до історії. Рушійну силу історії утворює боротьба класів, яка має свої ступені і втілюється у послідовності суспільно-економічних формацій Н. а кожній з них боротьба завершується перемогою "передового" класу і загибеллю або знищенням "реакційного". Кінцева мета людства - відсутність класових протилежностей, суспільна єдність і гармонія. Згідно із суб'єктивною діалектикою, як різновидом Д.м., категорії - це щаблі пізнання, які позначають відповідні етапи його історичного і логічного процесу (див. історичне і логічне). Основним принципом тут є єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Цей принцип, як і основний зміст суб'єктивної діалектики, марксизм перейняв від філософії Гегеля. Д. м. була наслідком критики ідеалістичної традиції в європейській філософії й особливо філософії Гегеля, а також відбивала той етап в історії Нового часу, який характеризувався загостренням класової боротьби (кін. XVIII - пер. пол. XIX ст.). В сучасній філософії протиріччя природи як такої стали другорядними. На перший план вийшли глобальні проблеми, найбільш загальні суперечності між людиною і природою З. мінила свій характер і соціальна діалектика - замість антагонізму та непримиренної боротьби класів більш продуктивними виявилися партнерство і співробітництво класів, станів, груп, осіб. Іншим стало і співвідношення суб'єктивного і об'єктивного у світовому процесі: оскільки наукове мислення і діяльність людства стали планетарними силами, їх вплив на дійсність видається однаково суттєвим, думка про первинність або вторинність цих факторів зберігає своє значення лише для проблем історичного генезису ідеального і духовного світу людини.

МАРБУРЗЬКА ШКОЛА НЕОКАНТІАНСТВА - напрям неокантіанства, що виходив із "трансцендентально-логічного" тлумачення вчення Канта. Найвідоміші представники школи - Коген, Наторп, Кассирер. Марбуржців об'єднує у школу визнання трансцендентального методу як єдино правильного методу дослідження проблем логіки, гносеології, етики, релігії, соціології, філософії права, педагогіки, історії та інших сфер знання. Що стосується розуміння філософами з Марбургаречі у собі, то тут характерними є два моменти: по-перше, річ у собі розглядається як допоміжна побудова в системі критичної філософії, як "граничне поняття"; по-друге, істинний зміст цього поняття треба розуміти як принцип мети. Трансцендентну кантівську річ у собі марбурзькі неокантіанці розглядають вже як трансцендентальну, здійснюючи її перенесення у сферу свідомості. Вона трактується як категорія логіки, "чистого пізнання". Річ у собі виражає завершення, межу понятійного знання, структурну оформленість предмета як результату пізнання (становлення свідомості). Критерієм об'єктивності і реальності пізнання М.ш.н. вважає відносну врівноваженість одних елементів пізнання стосовно інших. Це породжує суб'єктивізм і релятивізм у сфері гносеології, внаслідок чого з'являється реальна можливість фідеїстичної інтерпретації досвіду. М.ш.н. стверджує функціональне значення релігії для мислення: цінність релігії полягає в тому, що вона визначає межу діяльності розуму. "Чисте" пізнання досліджує не походження і сутність процесів, а природу нашого осягнення речей. "Чиста" воля - це спонтанний процес розвитку моралі, а "чисте" почуття свідчить про іманентність релігії свідомості людини.

ПОНЯТТЯ - 1) Спосіб розуміння та абстрактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідомлення істотних характеристик її об'єктів. 2) Форма мислення, що характеризується відображенням закономірних відношень та властивостей об'єктів у вигляді думки про їхні загальні та специфічні ознаки. Утворення П. - складний процес, у якому застосовують такі засоби пізнання, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, умовиводи. В мові П. виражається словом (звичайно іменником у називному відмінку) або словосполученням. Ознаки, які включаються в П., становлять його зміст. Предмети, що їм притаманні ознаки, відображені в змісті П., утворюють його обсяг. До обсягу П. входять не тільки реальні, в даний момент існуючі предмети, а й усі ті, які будь-коли мали ознаки, що входять до змісту П. Така "сталість" П., незалежність його від окремих змін у матеріальному світі є одним із гносеологічних коренів об'єктивного ідеалізму. П. суперечливі за своєю природою. Оскільки П. абстрактні, створюється видимість відходу мислення в П. від дійсності. Насправді П., відображаючи сутність, поглиблюють знання людини про навколишню дійсність. П. є засобом пізнання істини. Зміст П. змінюється в процесі розвитку наук (напр., зміна змісту поняття "атом" від Античності до нашого часу). Математична логіка розглядає П. як функцію, що встановлює відповідність між предметами певної галузі та істиною або хибою. З погляду діалектичної логіки, П. є формою абстрактного поєднання одиничного, особливого, загального в пізнанні, яке конкретизується через суб'єкт, предикат та зв'язок їх у судженні та умовиводі. Фігури такої конкретизації акумулюють досвід багаторазового повторення найзагальніших відношень дійсності у свідомості людини.

1) процес розвитку ембола

2) емболізація ( закупорення судин з лікуваньною метою)

1) процес розвитку ембола

2) емболізація ( закупорення судин з лікуваньною метою)